ЖІНКИ-ВОЯКИ АТО (фото)

Війна - жіночого роду, але воюють чоловіки. У війни не жіноче обличчя. Жінкам на війні не місце. Це те, що сиділо в головах людей задовго до початку війни. Це та теорія, до якої звикло суспільство. Для багатьох і сьогодні жінка на війні - неприроднє явище…

До вашої уваги волонтерсьий фотопроект, присвячений героям АТО,  точніше - прекрасній половині українського війська.

Олена Сонцеслава, 

Батальйон імені Кульчицького

З 1.05.14 до 23.02.15 волонтер медичної служби в АТО, далі - військовослужбовець, служить в Національній гвардії, 1-му батальйоні ім. Кульцицького, санінструктор, боєць-рятувальник, провізор.

Дівчина, яка повністю виправдовує своє прізвище. Дівчина, в якій сонце. Побачивши її на вулиці, ви почнете посміхатись і ніхто навіть не зможе подумати, що саме пережила і переживає й досі ця сонячна дівчинка…

Звичайно, я робила помилки. Звичайно, я хочу жити. Але маю вибір: жити вільно, чи жити як бидло. І що я для цього буду робити. І що мені нести в своєму серці та розумі – добро, милосердя, справедливість, чесність та порядність чи мати черству та чорну душу, продану за гроші.

Мене запитують, як я буду з цим жити далі, про що я мрію, які плани на майбутнє? Я не знаю. Знаю лише, що треба бути сильним, краще розуміти людей і вчитися. Вчитися й набиратися досвіду, розвивати себе та бути свідомим. І жити на повну, щоб потім мати можливість змінити та виправити хоча б трішки цей жорстокий світ для себе, нас та для майбутнього. І головне - починати з себе...»

«Кошка»

Дитинство - початок 90-х - мене не надто бентежить розпад Союзу, бо я готуюся стати принцесою. На крайній випадок - монашкою Шаолінь.

На цій війні я знайшла Людей та Надiю, бо стiльки навколо тих, за кого варто боротись! А ще у мене є моï синочки. Багато з них старшi за мене, багатьох я не пам'ятаю в обличчя та не знаю iменi. Але, вони живi i вони мене навчили бути терплячою. I тепер я не боюсь вiдповiдальностi. Найважче прийняти відповідальність за чуже життя. Все iнше - не таке важливе. I, так, все - тлiн.

Ірина «Марго», 

Добровольчий український корпус 

Правого сектору

«Героями можуть бути не тільки чоловіки» - такий заголовок міг би бути, якби ми писали статтю про Іру.

26-річна черкащанка упродовж кількох довгих місяців не просто була в зоні бойових дій, а й самостійно керувала кількома десятками чоловіків. Дівчина з позивним «Марго» на Сході була старшиною штурмової роти 5-го окремого добровольчого батальйону Правий Сектор.

«Багато разів мене запитували, чому я, жінка, поїхала на війну? Те що я - жінка, ще не означає, що я слабка. Те що я гарна, не означає, що я не можу бути розумною. Те що вмію готувати, не означає, що не вмію стріляти. Хто, якщо не я - жінка, берегиня сімейного вогнища. Не чіпайте мою сім’ю і мою Україну! Не будіть в мені агресію! Бо я не буду мовчати, коли в мене забирають найдорожче… я буду діяти!» - саме так говорить Іра.

Їх більше немає на цій багатостраждальній землі! Вони - ті, з ким я ділила і радість, і біль. Ті, з ким я боролося за майбутнє. Ті, хто боровся за мене. Ті, за кого боролась я.

Слава Героям України!!!

Вікторія «Дика», 

Батальйон «Айдар», 

офіцер Збройних Сил України

Командир механізованих з’єднань, підрозділів та частин. Звучить сильно! Правда? Так же сильно, як і сама Віка! В її випадку, чим ніжніша зовнішність, тим сильніший стержень всередині людини.

Що знайшла на війні? Дружба, любов. Знайшла неймовірних друзів. Хоч і багато їх втратила. Очі кожного з них пам’ятаю донині. Не шкодую, що тоді поїхала на війну. Вона мені дала конкретне усвідомлення хто я є. Війна познайомила мене з унікальними людьми, відкрила очі на справжні життєві цінності, дала можливість своїми руками виборювати свободу своїй країні, творити історію.

Ольга, 

72 окрема механізована бригада

Вона народилася на Житомирщині, у сім’ї військових: батько - полковник у відставці, брат - також військовий. В дитинстві була «хлопчиськом у спідниці», росла з братом та його друзями, тому звичною розвагою були «козаки-розбійники». Чи могло бути по-іншому? Чи могла вона не стати на військовий шлях? Могла! Бо за першою освітою технік-механік хімічного машинобудування, за другою -економіст.

Але, мабуть, доля вирішила інакше і Оля опинилася в армії. Як тільки прийшла на службу, то закінчила школу прапорщиків в м. Полтава, обрала спеціальність зв’язківця, стала Начальником апаратної зв’язку.

Війна змінила багатьох: до війни ми всі жили в «своїх мушлях», а там я побачила, що ми єдині перед обличчям ворога. Я побачила в очах людей неймовірну любов до своєї Батьківщини. Безперечно, і я змінилася: з одного боку я чітко усвідомлюю, що саме в моєму житті не так, і я розумію, що мені треба якнайшвидше усунути ці недоліки. Бо життя може обірватися кожної миті. Я почала цінувати кожний прожитий день і навчилася помічати прості речі, радіти їм: сонцю, дощу, снігу, кожній квіточці... Інша сторона медалі - я стала жорсткішою. Але це війна. Тут, мабуть, інакше не буває».

Ксюша «Ласточка», 

батальйон «Київ-1»

Що таке самовідданість справі, жертовність, мужність та всеохоплююча любов до ближнього, можна дізнатися, зустрівши цю маленьку, тендітну, ніжну та невимовно красиву, водночас стійку, відважну і хоробру жінку! Її позивний «Ласточка» повністю відповідає її натурі. Швидка, пронирлива, лагідна та маленька, з чорними, мов маківки, очима та пронизливим, як блискавка, поглядом красуня. Вихована в багатодітній сім'ї в атмосфері цілковитої любові, любові до всього, в першу чергу до життя!.. Її дитяча мрія бути корисною здійснилася, коли вона закінчила медичне училище, і стала працювати в лікарні.

Війна навчила цінувати багато речей: мир, спокій, тишу. Вона навчила жити, так - саме жити - тут і зараз... Смерть навчила цінувати життя, своє та ближнього свого.. Цінувати кожну мить!!! Радіти з того, що прокинувся, що можеш бачити, чути, ходити, торкатися зеленого листя чи теплої щоки своєї дитини, відчувати прохолоду вранішньої роси чи вдихати аромати запашних трав! Хоч одночасно мусиш вдихати важкий та терпкий із гірким присмаком запах війни, мусиш відчувати холодний відразливий подих смерті...

Але!!! Кожне життя варте того, щоб за нього боротися!...

Діана «Дана», 

Добровольчий український корпус Правого сектору, 
1 штурмова рота 5 батальону

Враховуючи 1985-й рік народження, моє дитинство було таким, як у всіх дітей часів перебудови та пострадянського часу. Малою була ще та шибайголова: і бійки, і покинуті будови, біганина, примітивні іграшки та винахідливі ігри.

Увесь вільний час проводила на вулиці в своїй пацанячій компанії. Якось так складалось життя, що я весь час живу в чоловічій компанії, тому мені не надто просто знаходити спільну мову з жінками.

Патріотизм та гостре почуття справедливості мені було привито ще моїми батьками, десь відтоді, як я почала самостійно злізати з горщика.

Перед війною мріяла стати головою пенітенціарної служби чи начальником відділу СБУ по боротьбі з корупцією. Дуже хотілось бачити пики хабарників, яких запихають в воронок. А тепер мрію лише про Українську Самостійну Соборну Державу, без втілення якої всі мрії та сподівання – тлін. Я ніколи не була пристосуванкою і досі вважаю, що будувати щастя на купі лайна, маневруючи між жирними мухами та червами - то не моя доля. Моя доля - брати посильну участь у розбудові нової України, або загинути у цій боротьбі.

Війна мене майже не змінила всередині, хіба зробила ще більш цинічною, ніж я була. Війна для мене стала чудовим джерелом творчого натхнення.

Планів не будую, життя може бути коротким і прозаїчним, тому живу сьогодні, бо завтра може не настати. Зараз я мрію про перемогу України, коли відкриється, нарешті, можливість розбудовувати Українську Самостійну Соборну Державу.

Надя «Нікіта», 

Батальйон імені Кульчицького

Історію про неї варто було б почати з того, що вона мама троьх синів! Коли вона йшла на війну, їм було 17, 7 і 6 років… Мабуть в цьому й полягає основний материнський інстинкт - захистити своїх дітей…

До війни була юристом у приватній компанії. На війні вона водій групи збору і аналізу інформації батальйону імені Кульчицького (штатна посада).

Вона розпочала свій військовий шлях під безпосереднім керівництвом Героя України генерала Кульчицького, увійшла в розвідгрупу, що займалась виявленням місць розташування ворога поблизу захопленого терористами Слов’янська. Потім був Вуглегірськ, Дебальцево, Миронівський, Станиця Луганська, Артемівськ та інші населені пункти.

Надя з позивним «Нікіта», окрім того що була розвідником, активно допомагала товаришам по службі, організовувала через друзів-волонтерів доставку гуманітарної допомоги місцевим жителям Вуглегірська, дітям, людям похилого віку, інвалідам.

«А взагалі, якщо чесно - втома і розчарування! Якби бачила хоч маленький промінчик позитиву в майбутньому, залишилася б ще на контракт. Але, на жаль, цього немає. Іноді навіть злюся на себе за те, що маю аналітичний склад розуму, без нього простіше!

І нова моя мрія - дерев'яний будинок з великими вікнами не у великому місті, а на березі озера в лісі. Щоб в радіусі як мінімум 2 км нікого не було. Щоб діти жили спокійно…»

«Regina», 

36 окрема бригада берегової охорони 

морської піхоти

В 1978 році в Києві в багатонаціональній і вільнодумній сім'ї народилась дуже незалежна і самостійна, допитлива мрійниця. У сім'ї з різними віросповіданнями (православні, католики, мусульмани). Дівчинка, яка вільно спілкувалася польською і чеською, російською та українською мовами. В роду якої були ростовські реєстрові козаки, польські дворяни, мусульмани з Дагестану. У сім'ї були і полковники війська польського, і прості військовослужбовці, і іконописці, і півчі, і скульптори, і художники…

«Це все - минуле. А моє - це мій син, моє сьогодення і майбутнє. Заради нього і пішла на Майдан, а потім і на війну. Ми, українці – гідна нація, і заслуговуємо на гідне життя і майбутнє наших нащадків!» - говорить та дівчинка, яку ми сьогодні знаємо як «Регіну».

«Ставлення до жінки в армії, в першу чергу, залежить від самої жінки. - вважає Регіна. - Як жінка буде поводитися, таке і буде ставлення до неї. Потрібно мати внутрішню дисципліну і твердість характеру, щоб не допускати грубості і вульгарності у ставленні до себе. На жаль, грубість і гостре слівце деколи бувають незамінні у військових обставинах. Але і з цим можна впоратися! Найголовніше - не втрачати самоповаги та поваги й людяності до інших».

ЇЇ мрії? МИР, Любов, Щастя, Взаєморозуміння і Повага, своя сім'я, діти, будинок.

Чи змінилася вона? Можливо в чомусь, але про це можуть сказати тільки ті, хто побачить ці зміни: «Особисто я не відчуваю їх, можливо, тільки стала більш терпимою. До людей у першу чергу. Дуже хочу вивчитися на спеціальність психолога, - сказали, що в мене вийде» - з м’якою посмішкою говорить ця красива жінка.

Вийде! Обов’язково вийде! Бо вона ж «Універсальний солдат».

Маруся Звіробій

Сьогодні вона відома як організатор «Марусиного полігону» під Києвом, через її «школу» пройшло багато «Марусиних Ведмедів», вона готує бійців для ВДВ ЗСУ.

Кілька днів тому я з побратимами прийняла присягу і зараз я - керівник мобільної інструкторської групи «Марусині ведмеді» ВДВ ЗСУ. В нас новий фронт робіт, більший ніж був, тим і цікавий для нас.

Я пообіцяла собі одного разу, коли загинув Нігоян, що я помщуся за смерть лицаря і не кину справу, доки не настане мир на моїй землі.

Я виконую цю обіцянку щодня.

Якби в мене був ще один шанс подумати чи обрати такий шлях - не задумуючись, я пройшла б його по власних слідах знову.

Доки не буде миру, в мене не буде нових мрій. Мої діти житимуть в Україні, повноцінній, соборній, незалежній і успішній.

Усе для цього зроблю - усе, що зможу».

І ми їй віримо!

Інна «Пума», 

Добровольчий український корпус 

Правого сектору

Незалежна дівчинка, яка на все мала власну думку і яку важко було переконати в чому-небудь. З семирічного віку йшла до своєї мети і... дійшла: закінчила перший в Україні спеціалізований юридичний клас, де були викладачі з Академії МВС України, а потім юридичне училище. Стажування в дитячій кімнаті міліції, робота в Київському СІЗО інспектором, пізніше - виправна колонія.

«Мрії збуваються! - каже про той час Інна.- Будувала сім'ю, виховувала доньку, дім, робота. Все тихо і чинно». Але та дитяча незалежність і принциповість залишилася - на роботі ніколи не входила в жодну «групу» , завжди була сама по собі. В січні 2014 пішла в запас.

«Станиця Луганська, Тепле, Артемівськ, Старобільськ, Слов’янськ, Маріуполь, Чермалик, Лебединське, Широкіно... Збір інформації, їжа військовим, зброя, БК добровольцям, обстріли, смерті, власне поранення.... Лікарня в Маріуполі, Дніпропетровську, опіковий та військовий шпиталь у Києві... Операції, гіпси, лікування, поїздки з «няшками» для хлопців, повернення у шпиталь... Слов’янськ, Артемівськ, Краматорськ - між операціями». - саме таку версію розказала б Інна, якби не наші питання. І більше ми не маємо права питати - занадто багато болю: і фізичного, і морального в цій неймовірній жінці!

Боротьба Інни ще не закінчилась. Зараз вона допомагає волонтерам в Київському військовому госпіталі та на залізничному вокзалі – чи не щоденно годує хлопців домашніми смаколиками. Бореться з державою, щоб визнали добровольців «не тільки воїнами, а й людьми» та мріє про те, щоб все швидше закінчилося. Тоді вона зможе відкрити ресторанчик і кожну суботу збирати своїх близьких людей на посиденьки й розмови «про життя». І чомусь ми більш ніж впевнені, що в цих історіях не буде смерті, тільки життя і пам’ять про тих, кого вже нема. Тільки світлі спогади і пам’ять...

Хай буде так! Вона на це заслуговує, бо «в пеклі вже побувала, тепер хочу побачити Рай».

Олена, 

Правий сектор

«Мені здається, що у дитинстві я була такою ж, як і зараз. Тільки мрії та плани були дитячими. А от одна з мрій була не зовсім неочікуваною - працювати лікарем-патологоанатомом. Однак, трудова біографія склалася без особливих викрутасів: працювала на заводі топографії» - це все, що говорить Олена про життя ДО.

ЇЇ поява на війні не була запланованою, проте точно стала не випадковою, вважає дівчина: «Допомагала активістам, ще з мирного Майдану у 2013 році. Я вже тоді розуміла, що такі життєво важливі події для нашої країни так просто не починаються й так просто не закінчуються. Добре, що за часів Майдану вдалося знайти тих людей, з якими пізніше разом і вирішили поїхати в так звану зону АТО. Майданівські друзі, які пішли на війну, по телефону багато чого розповідали, тому не змогла сидіти в Києві, займатися буденними справами».

«На війні не лише медичні навички стали мені у нагоді, допомогли врятувати життя побратимів. Я знаю як вправно справлятися з автоматом, щоб уміти захистити себе та тих, хто поруч».

Стільки мудрості в людині зустрічається не часто. «Через півроку перебування на війні я отримала кульове поранення. Це сталося біля селища Піски Донецької області. Було дивне відчуття, що у цій битві я своє життя програла. Думала, що вмираю, свідомість була дуже туманною. Тому вирішила перед смертю простити ту людину, яка у мене вистрелила, адже я знала куди йду і що там може трапитися зі мною. На собі відчула те, що відчувають усі поранені бійці: і допомогу простих людей, і байдужість керівництва країни».

Жінок на війні скоріше сприймають як конкуренток, навіть більше ніж чоловіків... Ця війна подарувала мені нових друзів, але безжалісно забрала назавжди тих, з ким була пліч-о-пліч... Війна забрала в мене частинку довіри до людей... Але є й позитивні моменти. Наше життя складається з дрібниць і саме війна дає час та можливість замислитись про ці дрібниці. Війна вчить радіти з того, що ти маєш саме сьогодні. Мабуть, це і є головна різниця між щасливими і нещасливими людьми. Щасливі вдячні за те, що вони мають».

Вона продовжує мріяти та будувати плани на життя. В чому різниця між її планами і мріями?

Плани - закінчення війни.

Мрія - знайти справжнього чоловіка, «перестати бути по житті мужиком» і стати коханою жінкою і матір’ю.

І її мрії та плани варті того, аби стати дійсністю!

Повний текст оповідань про наших героїнь та їх біографії можливо побачити на Facebook сторінці фотопроекту.